Автор: Ольга Сидоренко, педагог та психолог, Центр розвитку «Студіком».

Йду коридором, переді мною мама веде хлопчика за руку. Він йде і пальчиком малює хвилю на стіні. Потім виявляється, що в руках в нього щось було, і на стіні залишився ледве видимий, але слід.

І мама починає його сварити. Ми всі троє вже стоїмо чекаємо ліфт, а вона продовжує сварити і сварити. Згадує йому якісь минулі його поступки, порівнює з чемною сестрою, страшить, що тепер всі гроші підуть на ремонт стіни… Якийсь такий безжалісний словесний потік.

Він стоїть з опущеною головою, а я в цьому всьому маю роль свідка. І в той момент згадую, що мої діти дуже просять не сварити їх в присутності інших людей. І мені вже самій стає некомфортно.

Так і хочеться сказати: «та, досить, ну вистачить вже його сварити». Але мовчу й думаю — «Яка я буваю до своїх дітей?». Чи бережу їх від слів, які калічать? Чи теж деколи на якісь їхні поступки реагую реально неадекватним покаранням? Ніби забуваю, що діти виростуть і потім, цими ж моїми сьогоднішніми до них словами, будуть в своїй голові карати себе. Так само неадекватно.

Маленький злочин і велике покарання. І ніякої пощади. Ніякого бережного відношення до себе…